21.03.2020 р. Дистанційне навчання!!! (4 заняття - по 45 хв.)
Тема: Новітня історія України (1939 - поч. ХХІ століття)
23. Встановлення комуністичного тоталітарного режиму в Україні
1. Утворення Радянського Союзу.
28 грудня 1920 р. голова Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чичерін підписали в Москві з Х. Ра ков ським, який поєднував в Україні обидві ці посади, договір
про воєнний і господар ський союз.
У преамбулі договору наголошено на незалежності і суверенності обох держав. Обидва уряди, і це було найістотнішим, проголошували об’єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, ради народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів
сполучення, пошт і телеграфу.
Подібні договори були укладені і з іншими формально незалежними радянськими республіками. Так виникла договірна федерація.
Розроблений Сталіним (від квітня 1922 р. – генеральний секретар ЦК РКП(б)), проект резолюції «Про вза ємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх у Російську Федерацію на правах автономій. У другій половині серпня сталінський проект надійшов на обговорення в ЦК компартій республік. В. Ленін не брав участі в роботі комісії через хворобу. Оз найомившись з матеріалами комісії, він запропонував утворити Радянський Союз, тобто нову федерацію у складі Російської і Закавказької федерацій, Ук-
раїни і Білорусії, тобто Росія мала увійти в союз на загальних підставах. Форма утворення єдиної держави, яку запропонував Ленін, була затверджена жовтневим (1922 р.) пленумом ЦК РКП(б).
30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд рад затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір.
У січні 1924 р. ІІ з’їзд рад СРСР затвердив Конституцію СРСР. У травні 1925 р. ІХ Всеукра їнський з’їзд рад схвалив поправки до Конституції УСРР, пристосовані до її нового статусу
союзної республіки. Конституція УСРР тепер фіксувала змiни, що випливали з фактів утворення в 1924 р. Молдавської АСРР у складі Української СРР і нового адміністративно-територіального поділу республіки.
У 1923 р. замість повітів і волостей були утво рені округи й райони. У 1925 р. було лік відовано губернії і встановлено триланкову систему управління (центр – округ – район). На той час радянська Україна (УСРР) мала територію в 452 тис. кв. км з населенням 25,5 млн. осіб. Від 1932 р. знову запроваджувалась триступенева система управлінні: район-область-центр.
2. Суспільно-політичне життя в УСРР.
Носієм диктатури в СРСР був партійний з"їзд, який обирав таємним голосуванням ЦК РКП(б) - групу керівних діячів, кожен з яких відповідав за конкретну галузь, ділянку або функцію компартійно-радянської роботи.
У квітні 1922 р. В.Ленін заснував у партії посаду генерального секретаря. На посаді був затверджений Й.Сталін.
Коли Ленін захворів, постало питання про те, хто
буде вождем. Першим канди да том вважався Л. Тро-
цький.
Тому Л. Каме нєв, Г. Зінов’єв і Й. Сталін об’єдналися з наміром протидіяти йому.
У червні1923 р. Сталін домігся відкликання Х. Раковського
з України.
Головою Раднаркому УСРР став 32-річний Влас Чубар. На цій посаді він пропрацював11 років.
Унаслідок перетікання влади від радянських до компартійних структур першими в ієрархії тепер ставали секретарі. Секретарем ЦК КП(б)У був Е. Квiрінг. Трохи згодом, у квітні 1925 р., на чолі ЦК КП(б)У став один з найближчих помічників
Сталіна – Л. Каганович.
3. Масовий голод в південних губерніях 1921-1923 рр.
4. Причини переходу до НЕПу в Україні:
-Колапс радянської економіки, зумовлений неможливістю централізованого управління з одного центру на засадах «єдиної фабрики».
- Розрив економічної змички міста і села внаслідок зруйнування радянською владою товарно-грошо-
вих відносин.
- Війна селян проти влади, спричинена реквізиціями селянської продукції в довільній формі та забороною вільної торгівлі.
- Невиправдані сподівання більшовиків на світову революцію і невдача спроб «підштовхнути» її за допомогою Червоної армії в 1919 і 1920 рр.
5. Перехід до НЕПу
6. Згортання НЕПу і перехід до директивної економіки. Індустріалізація.
Як і кожна перехідна модель, НЕП не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. Наприкінці 20-х років резерви "ефекту відбудування" вичерпались, країна перебувала на межі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. У1926 р. виявили брак металу, а потім інших матеріалів та сировини, що було зумовлено новим будівництвом, напруженими планами випуску продукції на діючих підприємствах. Для регулювання постачання створили Комітет державних замовлень. Товарний голод охопив і споживчий ринок.
Головні причини цього полягали:
1) у невиконанні хлібозаготівлі (внаслідок невдоволення селян державними заготівельними цінами) та експортних зобов'язань, що зменшило валютні надходження, і відповідно скороченні промислового виробництва та капітального будівництва;
2) значно швидшому зростанні попиту на внутрішньому ринкові порівняно з пропозицією (збільшення чисельності робітників у промисловості та будівництві, зниження на 10 % у 1927 р. цін з одночасним зростанням номінальної заробітної плати працівників збільшили платоспроможний попит);
3) політиці активного витіснення з 1926 р. приватного капіталу: підвищення тарифів на перевезення приватних вантажів, призупинення державного кредитування приватних підприємств, уведення в 1927 р. податку з надприбутку, заборона надавати приватним особам в оренду державні підприємства і поновлювати старі договори, зменшення кількості іноземних концесій (до 1930 р. ліквідували більшість концесій, у 1931 р. — приватну промисловість);
4) одержавленні розподілу: в 1929 р. було здійснено перехід на карткову систему постачання; у лютому 1930 р. ліквідовано товарні біржі та ярмарки.
Перед урядом СРСР постали такі альтернативи:
1) або помірні темпи розвитку всього господарства на базі НЕПу і поступове скорочення відставання від провідних капіталістичних країн;
2) або відмова від ринку, повернення до командно-адміністративних методів, концентрація ресурсів і форсований розвиток головної ланки господарства — важкої індустрії.
Вибрали другу альтернативу.
На думку радянських економістів-істориків, нова економіка була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною перспективною лінією. Згортання наприкінці 20-хроків НЕПу зумовлене внутрішніми економічними суперечностями цієї політики та суперечливими процесами в суспільстві. Серед них: зниження темпів розвитку, вичерпання ресурсів, небажання більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політики, швидка диференціація суспільства, зростання соціальної напруженості, а отже, і створення соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин. Цього потребувала і державна політика реалізації курсу індустріалізації, ухваленого XIV з'їздом ВКП(б) у грудні 1925 р. Почала розкручуватися "машина надзвичайності": у 1927 р. програма переконструювання НЕПу, розвиток кооперування за виробничим принципом і колективізації, розширення планових засад в економіці, активний наступ на капіталістичні елементи міста і села.
Відновлення і розширення державного сектору створили умови і зумовили потребу переходу від річного планування у формі контрольних цифр до перспективного. Перший п'ятирічний план (1928—1932) затвердили в 1929 р., за ним в 1933—1937 рр. втілювали у життя другий і в 1938—1942 рр. — третій п'ятирічні плани. Держплан УСРР, як і союзний, щодо першого п'ятирічного плану стояв на таких позиціях: у 1932 р. частку першого підрозділу у валовій продукції всієї промисловості збільшили до 53,4 % порівняно з 39,5 % в 1928 р.
Після взяття курсу на модернізацію промислового потенціалу країни перед радянським керівництвом одразу виникло три проблеми: кошти, сировина і трудові ресурси для розвитку індустрії. Одержати це можна було від селянства, яке становило більшість населення. Звичні адміністративні методи в економіці — перекачування коштів шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію (в роки першої п'ятирічки вони іноді становили 1/8 ринкових) — уже не могли ефективно задовольнити потреби індустріалізації. Виходом була колективізація, оскільки колективне (контрольоване і кероване державою) господарство могло швидко забезпечити збільшення обсягів виробництва та фінансових надходжень.
Колективізація розпочалась у 1928 р. Першочергове завдання у галузі сільського господарства полягало у розвитку всіх форм кооперації (виробничої, житлової, кредитної, споживчої тощо), а перспективне завдання — у поступовому переході до колективного обробітку землі на основі нової техніки (механізація, електрифікація). Проте не встановлювалися терміни, форми і методи кооперування. XV з'їзд ВКП(б) (1927) передбачав повільний, поступовий, добровільний перехід до кооперації, однак більшовики на практиці прагнули і вдалися до швидких темпів і жорстких методів. Було порушено закріплені на папері головні принципи кооперації. Форсування колективізації призвело не лише до різкого скорочення поголів'я худоби і збору зернових, а й до величезних людських жертв (майже 10 млн осіб). Трагедією українського народу став свідомо організований більшовицькою владою голодомор 1932—1933 рр.
Отже:
Тоталітарний режим - абсолютний контроль держави над усіма сферами громадського життя, повне підпорудкування людини політичній владі й панівній ідеології.
Індустріалізація - комплекс заходів, ужитих ВКП(б) у 1920-1930 рр., що мав на меті модернізацію промисловості.
1925 р. - проголошення курсу на індустріалізацію.
Політика "ножиці цін" - спосіб вилучення ресурсів з села шляхом завищення цін на промислові товари, і заниження цін на сільськогосподарську продукцію.
1927-1928 рр. - хлібозаготівельна криза.
1928 р. - методи адміністративного тиску "надзвичайні заходи проти куркуля"
7. Політика коренізації/українізації в УСРР.
Українізація — Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізаціі — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.
Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно - художні об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою. Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.
Наслідки:
В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.
8. Освіта і наука за доби НЕПу.
Держава багато зробила для лікнепу – ліквідації неписьменності.
У 1921 р. Рад нарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоти. Робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, якщо вони вчилися, а селяни отриму вали 25 % знижки при обов’язковому страхуванні майна. Навчання в гуртках лікнепу було безкоштовним. Було орга нi зовано близько 120 культармійських унiверситетів, які допомагали активістам лікнепу.
З 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане закілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей шкільного віку. З 1920 р. університетську освіту
було ліквідовано. Для вихідців з робітників було відкрито зелену вулицю під час вступу у вищі навчальні заклади, тобто відбувалося масове «оробітничення» вишів. Але освітній рівень переважної більшості робітників був надзвичайно низький. Тому при вузах стали створювати робітничі факультети (робітфаки). Робітфаківців забезпечували гуртожитками, їм виплачували державні стипендії.
Після ліквідації університетів наукові дослідження зосередилися переважно в установах Української академії наук. Від червня 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована Наркомату освіти. ВУАН працювала у 20-х рр.
у складі трьох відділів – історико-філологічного, фізико-математичного й соціально-економічного. Приїзд М.Грушевського іс тот но пожвавив дослідження з вітчизняної історії. Вчений поставив за мету про довжити працю над справою всього життя – фундаментальною «Історією України-Руси».
Розвивалися при ВУАН і економічні дослідження. Зокрема, український вчений М. Волобуєв в 1920 -х рр. розробив концепцію економічної самодостітності УСРР.
9. Культура і духовне життя 1920-х рр.
Термін «національне відродження», яким характеризують 20-ті рр., найбільш яскраво ілюструється великими досягненнями у сфері літератури та мистецтва. Творчий злет, започаткований Українською революцією, продовжився і поширився внаслідок
українізації. Виникли численні центри літературної творчості, створюва лися різноманітні об’єд нання, гуртки і студії, в яких митці шукали власне місце в громадському і художньому житті.
Зокрема, у Києві сформувалася група неокласиків – представники різних літературних стилів, які прагнули збагатити українську літературу найяск равішими здобутками західноєвропей ської літератури. Їх ідейним натхненником був колишній університетський професор, літературний критик і
перекладач Микола Зеров. До цієї групи належали
О. Бурггард (О. Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін.
Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР – Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт».
У середині 20-х рр. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих пись менників і поетів – М. Бажана,О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича,В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. Душею
організації був Микола Хвильовий – видатний прозаїк та поет, критик і пуб ліцист.
1928 р. ВАПЛІТЕ самоліквідувалася під тиском влади.
Найяскравішим здобутком українського театрального мис тецтва 20-х рр. стало мистецьке об’єднання «Березіль», організова не у 1922 р. режисером Лесем Курбасом. Театр про славився постановками західноєвропейських та українських класиків. Чільне місце в його репертуарі посідали п’єси талановитого українського драматурга Миколи Куліша.
Багатим було музичне життя, у якому провідну роль відi гравали Г. Верьовка, П. Козиць кий, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Капела «Думка» перетворилася на один з кращих хорових колективів Радянського Союзу. Вона кожного року з великим успіхом гастролювала в республіках СРСР.
Серед художніх колективів найбільш помітними були Товариство ім. К. Костанді (Одеса. 1922),
«Асоціація художників Червоної України» (АХЧУ).
Плідно працювали художники старшого покоління –М. Бойчук. І. Їжакевич, Ф. Кричевський, К Трохименко та молодші віком – В. Касіян, А. Петрицький.
Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найсучаснішим устаткуванням. У 1928 р. вийшов на екраниьперший фільм Олександра Довженка «Звенигора». Після цього митець одразу здобув славу кінорежисера світового рівня.
СТВОРЕННЯ ТА ЛІКВІДАЦІЯ УАПЦ. Всеукраїнська церковна рада, створена в 1918 р., наполягала на утвердженні в Україні автокефальної церкви. Підтримка автокефалії радянською владою пояснювалася бажанням розколоти й послабити Російську православну церкву. У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом священика В. Липківського. Так було покладено по чаток Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). Від 1926 р. на українську церкву почався наступ. У січні 1930 р. вона була ліквідована.
Перегляньте узагальнююче відео↷
https://www.youtube.com/watch?v=s-CkTchqPOo&t=12s
Тема: Новітня історія України (1939 - поч. ХХІ століття)
23. Встановлення комуністичного тоталітарного режиму в Україні
1. Утворення Радянського Союзу.
28 грудня 1920 р. голова Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чичерін підписали в Москві з Х. Ра ков ським, який поєднував в Україні обидві ці посади, договір
про воєнний і господар ський союз.
У преамбулі договору наголошено на незалежності і суверенності обох держав. Обидва уряди, і це було найістотнішим, проголошували об’єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, ради народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів
сполучення, пошт і телеграфу.
Подібні договори були укладені і з іншими формально незалежними радянськими республіками. Так виникла договірна федерація.
Розроблений Сталіним (від квітня 1922 р. – генеральний секретар ЦК РКП(б)), проект резолюції «Про вза ємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх у Російську Федерацію на правах автономій. У другій половині серпня сталінський проект надійшов на обговорення в ЦК компартій республік. В. Ленін не брав участі в роботі комісії через хворобу. Оз найомившись з матеріалами комісії, він запропонував утворити Радянський Союз, тобто нову федерацію у складі Російської і Закавказької федерацій, Ук-
раїни і Білорусії, тобто Росія мала увійти в союз на загальних підставах. Форма утворення єдиної держави, яку запропонував Ленін, була затверджена жовтневим (1922 р.) пленумом ЦК РКП(б).
30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд рад затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір.
У січні 1924 р. ІІ з’їзд рад СРСР затвердив Конституцію СРСР. У травні 1925 р. ІХ Всеукра їнський з’їзд рад схвалив поправки до Конституції УСРР, пристосовані до її нового статусу
союзної республіки. Конституція УСРР тепер фіксувала змiни, що випливали з фактів утворення в 1924 р. Молдавської АСРР у складі Української СРР і нового адміністративно-територіального поділу республіки.
У 1923 р. замість повітів і волостей були утво рені округи й райони. У 1925 р. було лік відовано губернії і встановлено триланкову систему управління (центр – округ – район). На той час радянська Україна (УСРР) мала територію в 452 тис. кв. км з населенням 25,5 млн. осіб. Від 1932 р. знову запроваджувалась триступенева система управлінні: район-область-центр.
2. Суспільно-політичне життя в УСРР.
Носієм диктатури в СРСР був партійний з"їзд, який обирав таємним голосуванням ЦК РКП(б) - групу керівних діячів, кожен з яких відповідав за конкретну галузь, ділянку або функцію компартійно-радянської роботи.
У квітні 1922 р. В.Ленін заснував у партії посаду генерального секретаря. На посаді був затверджений Й.Сталін.
Коли Ленін захворів, постало питання про те, хто
буде вождем. Першим канди да том вважався Л. Тро-
цький.
Тому Л. Каме нєв, Г. Зінов’єв і Й. Сталін об’єдналися з наміром протидіяти йому.
У червні1923 р. Сталін домігся відкликання Х. Раковського
з України.
Головою Раднаркому УСРР став 32-річний Влас Чубар. На цій посаді він пропрацював11 років.
Унаслідок перетікання влади від радянських до компартійних структур першими в ієрархії тепер ставали секретарі. Секретарем ЦК КП(б)У був Е. Квiрінг. Трохи згодом, у квітні 1925 р., на чолі ЦК КП(б)У став один з найближчих помічників
Сталіна – Л. Каганович.
-Колапс радянської економіки, зумовлений неможливістю централізованого управління з одного центру на засадах «єдиної фабрики».
- Розрив економічної змички міста і села внаслідок зруйнування радянською владою товарно-грошо-
вих відносин.
- Війна селян проти влади, спричинена реквізиціями селянської продукції в довільній формі та забороною вільної торгівлі.
- Невиправдані сподівання більшовиків на світову революцію і невдача спроб «підштовхнути» її за допомогою Червоної армії в 1919 і 1920 рр.
5. Перехід до НЕПу
Як і кожна перехідна модель, НЕП не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. Наприкінці 20-х років резерви "ефекту відбудування" вичерпались, країна перебувала на межі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. У1926 р. виявили брак металу, а потім інших матеріалів та сировини, що було зумовлено новим будівництвом, напруженими планами випуску продукції на діючих підприємствах. Для регулювання постачання створили Комітет державних замовлень. Товарний голод охопив і споживчий ринок.
Головні причини цього полягали:
1) у невиконанні хлібозаготівлі (внаслідок невдоволення селян державними заготівельними цінами) та експортних зобов'язань, що зменшило валютні надходження, і відповідно скороченні промислового виробництва та капітального будівництва;
2) значно швидшому зростанні попиту на внутрішньому ринкові порівняно з пропозицією (збільшення чисельності робітників у промисловості та будівництві, зниження на 10 % у 1927 р. цін з одночасним зростанням номінальної заробітної плати працівників збільшили платоспроможний попит);
3) політиці активного витіснення з 1926 р. приватного капіталу: підвищення тарифів на перевезення приватних вантажів, призупинення державного кредитування приватних підприємств, уведення в 1927 р. податку з надприбутку, заборона надавати приватним особам в оренду державні підприємства і поновлювати старі договори, зменшення кількості іноземних концесій (до 1930 р. ліквідували більшість концесій, у 1931 р. — приватну промисловість);
4) одержавленні розподілу: в 1929 р. було здійснено перехід на карткову систему постачання; у лютому 1930 р. ліквідовано товарні біржі та ярмарки.
Перед урядом СРСР постали такі альтернативи:
1) або помірні темпи розвитку всього господарства на базі НЕПу і поступове скорочення відставання від провідних капіталістичних країн;
2) або відмова від ринку, повернення до командно-адміністративних методів, концентрація ресурсів і форсований розвиток головної ланки господарства — важкої індустрії.
Вибрали другу альтернативу.
На думку радянських економістів-істориків, нова економіка була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною перспективною лінією. Згортання наприкінці 20-хроків НЕПу зумовлене внутрішніми економічними суперечностями цієї політики та суперечливими процесами в суспільстві. Серед них: зниження темпів розвитку, вичерпання ресурсів, небажання більшовицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політики, швидка диференціація суспільства, зростання соціальної напруженості, а отже, і створення соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин. Цього потребувала і державна політика реалізації курсу індустріалізації, ухваленого XIV з'їздом ВКП(б) у грудні 1925 р. Почала розкручуватися "машина надзвичайності": у 1927 р. програма переконструювання НЕПу, розвиток кооперування за виробничим принципом і колективізації, розширення планових засад в економіці, активний наступ на капіталістичні елементи міста і села.
Відновлення і розширення державного сектору створили умови і зумовили потребу переходу від річного планування у формі контрольних цифр до перспективного. Перший п'ятирічний план (1928—1932) затвердили в 1929 р., за ним в 1933—1937 рр. втілювали у життя другий і в 1938—1942 рр. — третій п'ятирічні плани. Держплан УСРР, як і союзний, щодо першого п'ятирічного плану стояв на таких позиціях: у 1932 р. частку першого підрозділу у валовій продукції всієї промисловості збільшили до 53,4 % порівняно з 39,5 % в 1928 р.
Після взяття курсу на модернізацію промислового потенціалу країни перед радянським керівництвом одразу виникло три проблеми: кошти, сировина і трудові ресурси для розвитку індустрії. Одержати це можна було від селянства, яке становило більшість населення. Звичні адміністративні методи в економіці — перекачування коштів шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію (в роки першої п'ятирічки вони іноді становили 1/8 ринкових) — уже не могли ефективно задовольнити потреби індустріалізації. Виходом була колективізація, оскільки колективне (контрольоване і кероване державою) господарство могло швидко забезпечити збільшення обсягів виробництва та фінансових надходжень.
Колективізація розпочалась у 1928 р. Першочергове завдання у галузі сільського господарства полягало у розвитку всіх форм кооперації (виробничої, житлової, кредитної, споживчої тощо), а перспективне завдання — у поступовому переході до колективного обробітку землі на основі нової техніки (механізація, електрифікація). Проте не встановлювалися терміни, форми і методи кооперування. XV з'їзд ВКП(б) (1927) передбачав повільний, поступовий, добровільний перехід до кооперації, однак більшовики на практиці прагнули і вдалися до швидких темпів і жорстких методів. Було порушено закріплені на папері головні принципи кооперації. Форсування колективізації призвело не лише до різкого скорочення поголів'я худоби і збору зернових, а й до величезних людських жертв (майже 10 млн осіб). Трагедією українського народу став свідомо організований більшовицькою владою голодомор 1932—1933 рр.
Отже:
Тоталітарний режим - абсолютний контроль держави над усіма сферами громадського життя, повне підпорудкування людини політичній владі й панівній ідеології.
Індустріалізація - комплекс заходів, ужитих ВКП(б) у 1920-1930 рр., що мав на меті модернізацію промисловості.
1925 р. - проголошення курсу на індустріалізацію.
Політика "ножиці цін" - спосіб вилучення ресурсів з села шляхом завищення цін на промислові товари, і заниження цін на сільськогосподарську продукцію.
1927-1928 рр. - хлібозаготівельна криза.
1928 р. - методи адміністративного тиску "надзвичайні заходи проти куркуля"
7. Політика коренізації/українізації в УСРР.
Українізація — Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізаціі — здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури.
Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об’єднань. Літературно - художні об’єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою. Найвідомішими об’єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша.
Наслідки:
В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з’явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.
Держава багато зробила для лікнепу – ліквідації неписьменності.
У 1921 р. Рад нарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоти. Робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, якщо вони вчилися, а селяни отриму вали 25 % знижки при обов’язковому страхуванні майна. Навчання в гуртках лікнепу було безкоштовним. Було орга нi зовано близько 120 культармійських унiверситетів, які допомагали активістам лікнепу.
З 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання дітей. У містах це завдання було виконане закілька років. Однак у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько третини дітей шкільного віку. З 1920 р. університетську освіту
було ліквідовано. Для вихідців з робітників було відкрито зелену вулицю під час вступу у вищі навчальні заклади, тобто відбувалося масове «оробітничення» вишів. Але освітній рівень переважної більшості робітників був надзвичайно низький. Тому при вузах стали створювати робітничі факультети (робітфаки). Робітфаківців забезпечували гуртожитками, їм виплачували державні стипендії.
Після ліквідації університетів наукові дослідження зосередилися переважно в установах Української академії наук. Від червня 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована Наркомату освіти. ВУАН працювала у 20-х рр.
у складі трьох відділів – історико-філологічного, фізико-математичного й соціально-економічного. Приїзд М.Грушевського іс тот но пожвавив дослідження з вітчизняної історії. Вчений поставив за мету про довжити працю над справою всього життя – фундаментальною «Історією України-Руси».
Розвивалися при ВУАН і економічні дослідження. Зокрема, український вчений М. Волобуєв в 1920 -х рр. розробив концепцію економічної самодостітності УСРР.
9. Культура і духовне життя 1920-х рр.
Термін «національне відродження», яким характеризують 20-ті рр., найбільш яскраво ілюструється великими досягненнями у сфері літератури та мистецтва. Творчий злет, започаткований Українською революцією, продовжився і поширився внаслідок
українізації. Виникли численні центри літературної творчості, створюва лися різноманітні об’єд нання, гуртки і студії, в яких митці шукали власне місце в громадському і художньому житті.
Зокрема, у Києві сформувалася група неокласиків – представники різних літературних стилів, які прагнули збагатити українську літературу найяск равішими здобутками західноєвропей ської літератури. Їх ідейним натхненником був колишній університетський професор, літературний критик і
перекладач Микола Зеров. До цієї групи належали
О. Бурггард (О. Клен), М. Драй-Хмара, М. Рильський та ін.
Великим літературним центром була тодішня столиця УСРР – Харків. Тут сформувалися спілка селянських письменників «Плуг», літературна організація пролетарських письменників «Гарт».
У середині 20-х рр. М. Хвильовий і М. Яловий заснували «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих пись менників і поетів – М. Бажана,О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смолича,В. Сосюру, П. Тичину, Ю. Яновського та ін. Душею
організації був Микола Хвильовий – видатний прозаїк та поет, критик і пуб ліцист.
1928 р. ВАПЛІТЕ самоліквідувалася під тиском влади.
Найяскравішим здобутком українського театрального мис тецтва 20-х рр. стало мистецьке об’єднання «Березіль», організова не у 1922 р. режисером Лесем Курбасом. Театр про славився постановками західноєвропейських та українських класиків. Чільне місце в його репертуарі посідали п’єси талановитого українського драматурга Миколи Куліша.
Багатим було музичне життя, у якому провідну роль відi гравали Г. Верьовка, П. Козиць кий, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Капела «Думка» перетворилася на один з кращих хорових колективів Радянського Союзу. Вона кожного року з великим успіхом гастролювала в республіках СРСР.
Серед художніх колективів найбільш помітними були Товариство ім. К. Костанді (Одеса. 1922),
«Асоціація художників Червоної України» (АХЧУ).
Плідно працювали художники старшого покоління –М. Бойчук. І. Їжакевич, Ф. Кричевський, К Трохименко та молодші віком – В. Касіян, А. Петрицький.
Перші кроки зробило українське кіномистецтво. У 1927 р. почалося будівництво найбільшої в Європі Київської кіностудії, обладнаної найсучаснішим устаткуванням. У 1928 р. вийшов на екраниьперший фільм Олександра Довженка «Звенигора». Після цього митець одразу здобув славу кінорежисера світового рівня.
СТВОРЕННЯ ТА ЛІКВІДАЦІЯ УАПЦ. Всеукраїнська церковна рада, створена в 1918 р., наполягала на утвердженні в Україні автокефальної церкви. Підтримка автокефалії радянською владою пояснювалася бажанням розколоти й послабити Російську православну церкву. У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом священика В. Липківського. Так було покладено по чаток Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ). Від 1926 р. на українську церкву почався наступ. У січні 1930 р. вона була ліквідована.
Перегляньте узагальнююче відео↷
https://www.youtube.com/watch?v=s-CkTchqPOo&t=12s
Немає коментарів:
Дописати коментар